Опубліковано в ЛЮДИ ПОВИННІ ЗНАТИ

Чому робота прокурора зовсім не схожа на серіал?

Субота, 28 березня 2020 14:46 Автор 

Продовжуючи цикл інтерв’ю з людьми з різними професіями, поговоримо про відповідальну та морально нелегку роботу прокурора. Ми поспілкувалися з начальником четвертого відділу Департаменту процесуального керівництва в кримінальних провадженнях про злочини, вчинені в період мирних акцій протесту 2013-2014 років Офісу Головного прокурора Юлією Малашич, котра народилася у Борівці. Юлія розповіла про тонкощі роботи прокурора, поділилася зворушливими історіями з життя та нагадала про те, чому варто бути сильною та вірити в себе.
З чого починалося становлення вас як прокурора?


Складно сказати, що я сама обирала свій життєвий шлях. Я думаю, що так просто склалось. ВУЗ, відверто кажучи, обрали батьки. І я, як слухняна дочка, вирішила туди вступити. Юридична спрямованість у той період, коли я вступала до академії, була дуже престижною. Для батьків, як сільських людей юриспруденція була дуже знаковою, тож вони вирішили, що я маю займатися саме цим. Хтось їм розповів, що у Харкові є супер-академія, знаменитий на усю країну ВУЗ юридичної спрямованості, і що треба вступати саме туди. При цьому я не вивчала правознавство жодного дня станом на день вступу. Я вступала разом із випускниками правових ліцеїв, з людьми, які ходили до репетиторів. У той час як сама я вивчала право – не повірите – аж три дні, і виключно по посібнику, який мені тато придбав на розкладці. Це був посібник з питаннями та відповідями до вступного екзамену Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого. У батьків, здається, був якийсь дещо дитячий максималізм: «Вона ж медалістка, значить, має це все швидко осягнути!» Зізнаюсь – середню школу я закінчувала в селі, а ось повну середню освіту здобувала вже в Макарівській другій школі, котра зараз вже є гімназією. Перехід у Макарівську школу теж був з ініціативи батьків. У Макарові я потрапила в математичний клас, і перші місяці телефонувала батькам в істериці, бо хотіла, щоб мене забрали додому – після сільської школи я не могла одразу «в’їхати» у процес і здавалось, що ніколи не осягну цієї фізики з математикою. Я отримувала свої перші трійки, причому заслужені. Але вдячна вчителям, які підтримали мене у той час. Для мене вони були прикладом. Тож за півроку роботи над собою і завдяки такій підтримці я нарешті вийшла на потрібний рівень. Велику роль зіграли й амбіції – не люблю я десь пасти задніх. Так закінчила школу із золотою медаллю.
Повернімося ж до вступу. Про те, що я не вчила право, ви вже знаєте. Та з процесом вступу пов’язана своя цікава історія. Твір для вступу я написала без труднощів – вчителька української мови та літератури добре нас підготувала. Екзамен з історії здала на п’ятірку – вчителька з історії також нас «ганяла», намагаючись у ту маленьку кількість годин вкласти все, що могла. З правом було складніше, я отримала 3+. Найсмішніше те, що я подолала прохідний бал для вступу на бюджет. Досі цьому дивуюся (сміється). Ніколи не забуду, як сиділа біля виходу в актовій залі, де оголошували прохідний бал для кожної області, і надій особливо не плекала, бо ж трійка з правознавства. Я навмисне сіла біля дверей, бо думала: «Це ж, напевно, усіх, хто не пройшов, попросять вийти». Не хотіла йти переможеною через всю залу. А тато вже купив квитки назад і заспокоював мене, що ми знайдемо вихід. Але потім оголосили, що прохідний бал – 15. Поруч зі мною сидів якийсь хлопчина, і я, не повіривши своїм вухам, перепитала його, чи точно 15. Він якось по злому зреагував, мабуть, у нього було менше балів. Але відповів, що так, 15, і я зрозуміла – вступила на бюджет.
Тож інші напрямки на той час не розглядались. Тим більше, я вчилася за державний кошт і мала йти працювати за професією. Про те, що історія держави і права мені не пригодиться при веденні слідства та у судовому процесі, я зрозуміла ще на другому курсі академії. Проходячи практику в суді та районній прокуратурі Макарова, я ще більше впевнилася у цьому. Спочатку займалася монотонною роботою – підшивала справи, працювала з вхідною кореспонденцією, знайомилася з документами.
Коли я випускалася, держава вже не надавала роботи випускникам, не закріплювала за ними місце. Студентів почали відбирати на вакантні посади шляхом конкурсів і співбесід, тому що випускників юридичних ВУЗів стало забагато. Чи то так склалися обставини, але з усіх районів, близьких до Києва, я потрапила у Ставищенський район. Хоча зовсім не була останньою у списках, а входила в першу п’ятірку. Але я вдячна долі за все, що вона мені дарує, і робота в цьому районі також стала прекрасним досвідом. Такого першого керівника, як був у мене в тій районній прокуратурі, я би побажала кожному випускникові. Ця людина навчила тому, що в колективі потрібно допомагати один одному. До того ж, він був професіоналом своєї справи. А я, в свою чергу, завдяки практиці прийшла вже підготовленою і знала, що до чого.
Зрештою, після 7 місяців роботи мене перевели в прокуратуру Макарівського району. Там я пропрацювала 8 років. Мене запрошували в обласний апарат, навіть звільненням погрожували, якщо не перейду, але я відчувала, що це не моє. Статична робота в кабінеті – не для мене. Та в 2015 році, коли відбулося перетворення районних прокуратур в місцеві, я зрозуміла, що засиділася в Макарові. До того ж, мене стимулювала можливість заробляти більше. Це поширений стереотип – що прокурори протирають вдома пил стодоларовими купюрами. Насправді це не так, ми теж звичайні люди, які беруть кредити, і інколи рахують дні до зарплати. Тож, я почала приймати участь у конкурсах, співбесідах виключно по прокурорській лінії, але на керівні посади. Так я «ходила по конкурсах» три роки. Та у 2018 році виграла конкурс на заміщення вакантної посади прокурора відділу в Генеральну прокуратуру, а в цьому році за рекомендацією керівництва мене призначили на посаду начальника відділу.
Я думаю, що керівник має працювати інколи навіть більше за своїх підлеглих, щоб бути для них прикладом в плані результативності й організації роботи. До роботи прокурора тепер додалася й адміністративна. Як молодий керівник, я ще вчуся. Добре, що мені пощастило з колективом – ми разом вчимося й допомагаємо одне одному. Адже якщо ми перестанемо вчитися, то станемо неефективними в своїй професії. Якщо ти не зможеш обґрунтувати свою позицію за допомогою букви закону, яку треба знати, то будеш меблями під час судового засідання.
Загалом, я не можу сказати, що сама образа професію. Скоріше, професія обрала мене. І уявити себе зараз у чомусь іншому мені складно.


Чи пам’ятаєте ви свою першу справу, над якою довелося працювати?
Я пам’ятаю свій перший виїзд на огляд місця події зі смертельними наслідками. Це була смерть немовляти. Було складно, я сама ще була дитиною, мені було двадцять «з копійками» років. Я боялась розплакатися, не хотіла здатися слабкою. Але стрималася, хоча всередині все кипіло.
Взагалі, прокурори постійно балансують на грані між жалістю та законом. Так, в одній із справ ми розслідували смерть матері, яку забив син. На цьому моменті завжди всі зітхають. Але ось що: хлопчина, якому тоді було 15 чи 16 років, розповів, що мати вела аморальний спосіб життя, постійно вживала алкогольні напої. Син постійно терпів побої та знущання і мусив заробляти гроші на хліб, які в нього відбирали, аби купити спиртне. І було справді тяжко зробити вибір. Адвокат цього хлопця зупинив мене після засідання зі словами: «Яка ви кровожерлива! Так багато хлопчику попросили!»
А бувають і моменти, коли жалю абсолютно немає. Так було у справі з крадіжкою із дачі дитячого хірурга. Два брати не стільки вкрали, як рознесли йому будинок, і мене так розгнівало це. Людина рятує дітей і вкладає гроші у свій розвиток, а інші люди мають на меті одне – знайти сьогодні випити. Після мого виступу в суді один із цих двох братів почав сильно плакати й просити вибачення у потерпілого.
Але я все одно дуже тяжко переношу це, завжди перевіряю всі докази, кілька разів аналізую, чи все правильно я зробила, і чи не невинна людина пішла за грати. Краще 10 разів перевірити, аби не допустити помилки.


Як ви відпочиваєте від напруженої роботи?
Відпочинок? А що це таке? (сміється) Насправді, робота змушує працювати допізна і навіть на вихідних. До цього також звикаєш. Як я відпочиваю? Останні кілька років найбільше блаженство для мене – це тиша. Інколи мама ображається, коли я приїжджаю в село і просто більшу частину дня можу мовчати, а їй хочеться поговорити. Але спілкування у нон-стопі справді втомлює.
Також я розслабляюся, коли проводжу час зі своїми похресниками. Я люблю їх радувати, тож мене взагалі не можна пускати до дитячих магазинів. (сміється). А ще завдяки друзям я досі не ночую в офісі, хоча могла б (сміється). Я відвідую різноманітні івенти – серед друзів багато творчих людей. Коли ти приходиш на такий, то потрапляєш в іншу атмосферу, де немає прокурорів, також відпочиваєш. Нарешті ніхто не спитає: «А ти читала цей проект змін до Закону?» (сміється)


Як ваша робота впливає на повсякденність? Чи часто просять друзі чи знайомі поради?
У «дитинстві» я намагалась усе всім роз’яснювати, бо «тижюрист». Але згодом вибудувала рамки, і так вже не роблю. І моїми порадами не зловживають. Колись були люди, котрі дзвонили й запитували: «Скажи, як викрутитись?» Тоді я намагалась абстрагуватись, казала, що звернення не за адресою, а зараз я би просто додавала таких людей до «чорного списку». Але останні кілька років з такими питаннями, що на межі закону, до мене не звертаються.


Чи є якийсь універсальний спосіб або інструмент у прокурорів, використовуючи який, вони можуть гарантовано виграти справу?
Я веду справи виключно кримінального характеру, в яких є загиблі. В таких справах в принципі не може бути перемоги, бо жоден вирок не поверне матері сина, дитині батька чи дружині чоловіка. Якого б результату ти не спромігся досягти у судовому процесі – це не перемога. З особистого досвіду скажу: щоб виграти справу, треба перестати бідкатися й шукати шляхи вирішення. Найпростіше завжди – здатися. Сильні борються до кінця.


Чи бувало вам страшно через вашу роботу?
Знаєте, вовка боятися – в ліс не ходити. Чи були погрози в мій бік? Так, неодноразово. Загроза життю? Так. Чи лякало це мене? У певних ситуаціях мені було страшно, це нормально. Але з іншого боку, це навіть під’южувало – ти на правильному шляху. Знаєте, якщо прокуророві не погрожують, значить він, напевно, десь недопрацьовує чи працює не на повну силу. У багатьох моїх колег були прецеденти, коли на об’єктивність намагалися впливати через родину. Таке було і в моїй сім’ї. Але якщо ти цього боїшся і не готовий, то краще не йти в цю професію взагалі.


Що порадите абітурієнтам, котрі хочуть вступати й освоїти професію прокурора? Чи що б ви порадили собі в минулому?
Не варто вірити стереотипам. Це актуально для будь-якої професії. Всі ми в першу чергу люди, а потім – працівники. Якщо хтось думає, що бути прокурором – весело, легко і класно, то це не так. Погонь і стрілянини тут не буде, це не серіал. Вам, звісно, не доведеться тут сумувати, і спати більше 7-8 годин теж. Але коли ти допомагаєш людям, відчуття незрівнянне. А ще завжди вірте у себе. Досягти усього в моєму житті мені допомогла віра в те, що я зможу. Хоча я песиміст і завжди готуюсь до найгіршого. А уявіть, як я радію, коли все трапляється добре! (сміється) А також майте хоча б одну людину, яка віритиме у вас. У школі в мене вірили батьки і вчителі, в академії до цих людей долучилися друзі, в прокуратурі в мене вірили також і колеги, з якими мені пощастило. Мама і сестра й сьогодні спонукають мене йти вперед. Тож це дуже важливо, аби ви не опустили руки.
Спілкувалася Юлія Звєрькова

Останні зміни Субота, 28 березня 2020 15:11
Прочитано 496 разів
Оцініть матеріал
(10 голосів)
Поділитися:
РЕДАКЦІЯ ПОРТАЛУ

"Макарів діловий"

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Будівельний Дворик

Будівельний дворик Макарів

Аптечний пункт Поліклініка

Техінвент Експерт

БТІ Техінвент Експерт

Останні Коментарі