Де я?
ГОЛОВНА > ЛЮДИ ПОВИННІ ЗНАТИ > З історії Карашинського маєтку

З історії Карашинського маєтку

Великий Карашин
У 1795 році село Великий Карашин, де в 42 дворах мешкало 333 особи, належало полковнику бувших військ польських Антонію Юзефовичу Харлінському. У 1801 році Карашинський ключ, куди входили Великий Карашин, Малий Карашин, Красна Слобода, Коптіївка і Юрів у Харлінських придбав Павло Собанський, уже в 1804 році маєток успадкував його син, подстолиць Київський Ліберій Павла син Собанський.
У 1810 році в Карашині був винокурний завод, що належав поміщику Собанському. Він продовжував працювати і в 1869 році.
Час від часу маєток власник віддавав в оренду. Так, у 1834 році посесор с. Карашина Келюс відмовився включати в ревізькі казки і виганяв з села селянина Я. Петренка.
У 1830-х роках Карашинський ключ намагалися повернути собі спадкоємці однієї з гілок Харлінських. Приводом стало клопотання від 1 лютого 1834 року дворян Зеленського і Вельминського про розділення між законними спадкоємцями маєтку померлого душевнохворого Томаша Харлінського, який начебто незаконно привласнив його племінник Леон. В результаті впродовж кількох років суд переглядав угоди щодо прав власності на маєтки, які наприкінці XVIII століття належали Харлінським. Врешті, 16 червня 1841 року Леон Харлінський підтвердив, що Харлінські свого часу продали Карашинський ключ П. Собанському, але навіть у 1852 році, спадкоємці Т. Харлінського намагалися накласти заборону на частину маєтку Собанських у с. Великий Карашин.
У березні 1848 року селяни Великого і Малого Карашина, Юрова, Красної Слободи, Коптіївки, Гавронщини, Наливайківки і Людвинівки відмовилися відробляти панщину, після введення нових інвентарних правил. Вони не хотіли брати робочі книжки, підписані поміщиком, вважаючи, що це призведе до збільшення відробітків. З проповіддю в Карашині виступив рожівський священник Діонісій Борзаківський, а дячок з Рожева Арсеній Кудрицький – в інших навколишніх селах. У проповідях вони говорили, щоб селяни не ходили на панщину, а сплачували грошові податки в казначейство. В результаті селянин з Великого Карашина Павло Корнієнко виступив з вимогою зменшення відробітків до двох днів для тяглих і одного – для піших селян, а карашинський священник написав донос про ці події до київського справника. Згодом, для приборкання поміщицьких селян були направлені солдати 4-го саперного батальйону Єкатеринбурзького піхотного полку в кожне з вищезгаданих сіл по 10 рядових і одному унтер-офіцеру, а в Карашин – 30 рядових і офіцер. Після покарання шомполами головних винуватців, селяни покаялися і приступили до панщини згідно інвентарних правил (детальніше див. «Нариси з історії Макарівського району», стор. 375–378).
Після смерті Ліберія Собанського, вже в середині 1850-х років карашинський маєток належав його синам: Костянтину, Конраду, Станіславу та їх сестрам. В обох Карашинах тоді проживало 705 православних, 14 римо-католиків і 7 євреїв. Землі в маєтку було 2800 десятин.
У листопаді 1860 року частина карашинських селян викупила і розмежувала з поміщиками землі. У 1861 році діти Ліберія Собанського почали розділення успадкованого маєтку з метою подальшого продажу. Справи за довіреностями вели А.В. Залеський, М.І. Комарович, Р.Л. Кржижанівський та ін.
У 1865 році поміщиця Іполита Собанська видала довіреність на управління своєю частиною маєтку в В. Карашині своєму чоловікові М.І. Комаровичу, який передовірив управління відставному штабс-капітану О.І. Литинському, а в 1868 році – Г.Б. Корчевському.
У 1868 році Г.Л. Собанська віддала в заставу свою частину великокарашинського маєтку з водяним млином вдові полковника П.А. Мальованій.
Нова Свято-Троїцька церква в Великому Карашині була освячена 15 лютого 1871 року. Збудована на місці старої, що існувала з 1748 року, стараннями парафіяльного священника Василя Миколайовича Вікторовського за допомогою з казни 5000 рублів та 1000 рублів, зібраних парафіянами. Нова церковна будівля була дерев’яна, при ній така ж дзвіниця на кам’яних фундаментах. Церква покрита залізом, з новим іконостасом усередині, а зовні була пофарбована масляною фарбою. Огорожа – решітчаста, пофарбована такою ж фарбою. Також священник В. Вікторовський побудував в 1872 році двокімнатний будиночок при церкві та дерев’яну сторожку. Церковною пам’яткою було Євангеліє 1733 року видання.
Згідно з указом консисторії від 25.09.1891 року за №11051 в 1894 році були зведені надвірні причтові будівлі і будинки для священнослужителів. З 1895 року церковним старостою був мешканець Великого Карашина Тимофій Леонтійович Василевський.
У селі Великий Карашин в 1861 році в будівлі, призначеній для просвирні, була заснована церковно-парафіяльна школа. На її потреби селянське товариство Великого Карашина витрачало в 1897 році 125 рублів.
У 1871 році єдиною власницею Великого Карашина була Іполита Собанська. 6 березня 1875 року в с. Великий Карашин згорів винокурний завод, що належав поміщиці.
Усі свої успадковані в Великому Карашині землі, у кількості 898 десятин польової і 536 лісової землі, Собанська продала в 1876 році дійсному статському раднику Василю Васильовичу Борисову.
У 1880 році з Великим Карашином вже злилося сільце Жмурівка, що належало селянам-власникам.
Наприкінці 1880-х років у обох Карашинах мешкало 950 православних, 22 римо-католики, 11 євреїв. У Великому Карашині було 230 ревізьких душ, наділ яких складав 773 десятини землі, за яку вони щорічно сплачували 458 рублів 29 коп.
У 1897 році вдова Т.С. Борисова продала Великий Карашин Н.Т. Озеровському.
1900 року у власницькому селі Великий Карашин, що належало Никифору Трохимовичу Озеровському, було 135 дворів, мешкало 1250 осіб, діяли православна церква, церковно-парафіяльна школа й один водяний млин з трьома робітниками, що належав власнику маєтку. Головним заняттям мешканців було хліборобство. У селі числилося 2129 десятин землі: поміщику належало 1244, церкві – 52, а селянам – 832 десятини. Система господарства у поміщика – шестипільна, а в селян – трипільна.
У В. Карашині був громадський запасний хлібний магазин, де на 1 січня 1900 року було 221 чт. озимого хліба та 110 чт. 4 чк. ярового. Селянське товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 4 бочок, 8 багрів і 6 драбин.
У 1904 році власницею Карашина була поміщиця Совицька, а до 1914-го тутешні поміщицькі землі придбав власник Червоної Слободи Іван Михайлович Хижняков, якому після цього належало в Київському повіті 634 десятини землі.
У 1905 році в Великому Карашині відбулися єврейські погроми.
Настоятелями троїцької церкви в селі були троюрідний брат Михайла Грушевського Дмитро Якович Топачевський і його двоюрідний брат Олексій Григорович Грушевський (детальніше див. нашу статтю «Грушевські і Макарівщина», МВ, №32 від 20.08.2021 р.).

Малий Карашин
У 1795 році сільце Малий Карашин, де в 21 дворі мешкало 133 особи, належало полковнику бувших військ польських Антонію Юзефовичу Харлінському, згодом перейло до Собанських.
У 1864 році Київський повітовий справник рапортував Київському губернатору про арешт селянина Д. Михайленка за опір місцевій владі при опису майна за несплату викупних платежів. Його було засуджено 23 липня 1865 року.
Маєтності учасника польського повстання 1863 року Конрада Собанського, якого вислали за межі України: Малий Карашин, разом із 214 десятинами польової і 262 лісової землі, визнані в 1864 році такими, що підлягають конфіскації. У 1874 році конфіскований маєток проданий палатою державного майна Михайлові Івановичу Кордюмову. Гроші за продане сільце пішли, за повідомленням Л. Похилевича, на сплату боргових зобов’язань сестрі заколотника Іполиті Собанській (Комаровичевій). У 1867 році селяни Малого Карашина вперше викупили земельні угіддя з конфіскованого маєтку К. Собанського, а до 1883 року більшість земель Малого Карашина належала селянам-власникам.
Наприкінці 1880-х років у Малому Карашині було 92 ревізькі душі, наділ яких складав 383 десятини землі, за яку вони щорічно сплачували 489 рублів 9 коп.
У 1895 році в Малому Карашині відкрили школу грамоти, а 1908 – замість неї – земське училище. 1897 року селянське товариство витрачало на утримання школи 50 рублів.
1900 року у власницькому сільці Малий Карашин (належало Никифору Трохимовичу Озеровському) було 69 дворів, мешкало 523 особи, працювала школа грамоти. Головним заняттям мешканців було хліборобство. У сільці числилося 264 десятини землі, що належала селянам, які обробляли її за трипільною системою.
Селянське товариство мало громадський запасний хлібний магазин, де на 1 січня 1900 року було 95 чт. озимого хліба та 47 чт. 4 чк. ярового. Товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 3 бочок, 6 багрів і 4 драбин.
З 1911 року в Малому Карашині діяла народна бібліотека.

Мар’янівка
Хутір Мар’янівка був заснований після 1863 року на частині земель розпроданого за борги Бишівського маєтку. Згідно з купчею: «Року 1863-го, в 12-й день червня, відставний генерал-майор Петро Іванов Богуш, продав Васильківським третьої гільдії купецьким синам Луці, Максиму, Михайлу і Прокопу Демидовим Мегедевим ліс із землею в кількості п’ятсот моргів, що складає 274 десятини 920 кв. саженів, що знаходиться в Київській губернії і повіті при містечку Бишеві в суміжності з землями, що належать до поселень Пашківка, Грузька, Карашин і Фасова, який був отриманий від поміщиці Амалії Людвігової Харлінської за купчою 17 квітня 1860 року в Київській палаті цивільного суду укладеній». Перша письмова згадка про Мар’янівку в клірових відомостях Троїцької церкви села Великий Карашин датується 1867 роком. Тоді там було 2 1/4 двори купців другої гільдії, мешкало 9 чоловіків і 10 жінок (детальніше див. нашу статтю «Датування появи трьох хуторів – Калинівки, Павлинівки і Мар’янівки – в контексті пошуку і співставлення краєзнавчих джерел», IV Краєзнавчі читання пам’яті Петра Тронька «Бібліотечне краєзнавство у культурному просторі України». Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції м. Київ, 2 листопада 2017 р.).
На цвинтарі в хуторі Мар’янівка була зведена дерев’яна каплиця згідно з резолюцією преосвященного єпископа Порфирія (Успенського) №2349 від 24 травня 1869 року.
Наприкінці 1880-х років у Мар’янівці, або Мар’їному хуторі, було 216 десятин землі, яка належали 4 родичам, міщанам Мегедям, які жили там разом із кількома робітниками з сім’ями. Разом – 46 осіб.
На 1900 рік на хуторі Мар’янівка було дев’ять дворів, проживало 64 мешканці. 218 десятин землі належало міщанам Мегедям, які обробляли її за трипільною системою. На хуторі була одна каплиця та один вітряний млин на одній поставі, що належав міщанину Микиті Прокоповичу Мегедю.
У 1914 році 106 десятин в Мар’янівці належали Івану Лукичу Мегедю. Детальніше про історію Мар’янівки можна прочитати в книжці «Історія українського села. Мар’янівка» (Є. В. Букет, П. Л. Машовець, Г. Г. Оніщук; Житомир, 2017).
Євген Букет

Залишити відповідь

Top