Де я?
ГОЛОВНА > ЛЮДИ ПОВИННІ ЗНАТИ > Рожів. Центр державного маєтку

Рожів. Центр державного маєтку

У часи Російської імперії Рожів — містечко на лівій стороні річки Здвиж, що перетиналося старою поштового дорогою з Києва до Житомира. Маємо інформацію про наявність у Рожеві поштової станції вже на початку ХІХ століття (детальніше про історію поштового зв’язку на Макарівщині див. нашу статтю «У корчмі «Вигода» суттєва є вигода…», МВ, № 25 від 2 липня 2021 р.). Саме цим поштовим шляхом, через Рожів проїжджав у 1817 році англійський мандрівник, військовий офіцер Джон Джонсон.
Після приєднання до Російської імперії Рожів ненадовго став центром управління анексованими маєтками Київського Полісся. Окупаційна військово-цивільна адміністративна одиниця імперії називалася Рожівським округом Київського намісництва. Також тут був центр Рожівського староства – державного маєтку Російської імперії, та урядового лісництва. Церква в Рожеві згоріла від розряду блискавки у 1798 р. На місці згорілої була збудована нова дерев’яна церква Благовіщення Пресвятої Богородиці (6-го класу).
У 1795 році в привілейованому коронному містечку Рожеві в 76 дворах мешкало «міщан старожилих, там народжених, осілих» 518 осіб. Окрім того, в Рожевському старостві в 1795 році мешкало 32 євреї, які здебільшого займалися шинкарством:

  1. У селі Небелиці Овсій Мордухович, 40 років та його служник Берко Пейсахович, 25 років з родинами;
  2. У сільці Комарівці Мошко Айзикович, 35 років та Сендар Волчкович, 30 років з родинами;
  3. У селі Ситняках Фалько Невахович, 35 років з родиною;
  4. У Гуті Раївській Мошко Зорохович, 30 років, який служив у орендаря, з родиною;
  5. У сільці Раковичах Ар’я Абрамович, 40 років та Ман Нісіович, 30 років з родинами.
    Жителі Рожева, через неродючість тутешніх земель, були не дуже охочі до хліборобства і з більшою насолодою займалися різними ремеслами, а саме: лісопереробкою, виготовленням коліс, возів, реманенту тощо. Вироби свої зазвичай возили в степові краї: Балту, Єлисаветград та Одесу. Цими ж ремеслами займалися і євреї, вільні від торгівлі або шинкарства. Ярмарки у Рожеві заведені не були, тому вся внутрішня торгівля обмежувалася реалізацією предметів селянського вжитку в дев’яти крамницях.
    Жмурівкою називалося передмістя Рожева, що лежало вище містечка на лівому березі р. Здвиж, де в 1795 році мешкало в п’яти дворах 36 «казенних поселян корінних цього краю уродженців». Ось перелік господарів:
  6. Григор Гапонів син Хулап, 60 років;
  7. Василь Андріїв син Гайдаєнко, 36 років;
  8. Хома Прокопів син Фолівар, 40 років;
  9. Корній Андріїв син Гайдаєнко, 40 років;
  10. Данило Ігнатів син Сковородник, 40 років.
    Жмурівка через греблю на Здвижі з’єднувалася з Великим Карашином. У 1795 році посесором слободи Жмурівки був хорунжий бувшої бригади задніпрської військ російських Матвій Мартина син Вольський, який мешкав на той час у Рожеві. Оренду Жмурівки він отримав на 30 років «від існуючого в цьому містечку по праву Магдебурзькому магістрату».
    У час приєднання староства до Російської імперії рожівським старостою був Михаїл-Казимир Рокитницький, після нього, до 1818 року – Августин Рипінський, потім – генерал-ад’ютант Храповецький. Старости поводили себе, як звичайні поміщики, не гребуючи насильницькими методами. Так, 2 січня 1825 року після чергових побоїв мешканці Рожева відмовилися працювати в економії і зібралися громадою біля будинку старости. Храповецький їх слухати не захотів і наказав приступити до роботи. Після цього рожівці Марко Токарський і Василь Шульга вирішили поскаржитися губернатору. Влітку 1825 року розпочалося слідство, в межах якого селян допитували під тортурами, били різками і ногами. Організаторів звернення засудили і ув’язнили. У липні 1827 року дружина Марка Токарського Ганна Токарська клопотала до Київського військового губернатора Желтухіна про якнайшвидше завершення справи щодо її чоловіка, який понад рік перебував у в’язниці. Щоправда з матеріалів справи подальша доля ув’язнених не зрозуміла.
    У 1831 році в Київській губернії спалахнула епідемія холери. Хворих звозили на лікування до Київського військового шпиталю. З Рожева туди доставили 20 осіб, з них п’ятеро згодом померло.
    Церкві в Рожеві належало 38 десятин землі. У 1834 – 1836 роках розглядалася справа про присвоєння карашинським поміщиком Сабанським церковних земель. У ті ж роки мешканці м. Рожева євреї Ліщитович, Метельський і Рабінович скаржилися на надмірне взяття з них податей поміщицею Зеленською – дружиною рожівського старости.
    12 березня 1835 року рожівське староство начебто було передано в управління на 12 років надвірному раднику Григоровичу, але з інших документів відомо, що в 1839 році за утримання рожівського маєтку було стягнено недоїмку з поміщика Пухальського і колезького реєстратора Перо.
    Під час візиту до Рожівського староства українського етнографа французького походження Домініка П’єра Де ля Фліза, в Рожеві в 40 дворах мешкало 509 селян. Селянські будинки були в більшості просторі, чисті та охайні, майже всі вкриті дранню. Селяни ходили в чоботях і лаптях. Також у містечку мешкало чоловічої статі 40 міщан, 102 дворян, 140 євреїв. Казенних дворів було чотири. В одному мешкав лісник, у інших – купці. Поселення було добре облаштовано на рівному місці на самому тракту-дорозі, на річці Здвиж була гребля та млин. Біля містечка знаходилася велика могила, чотири сажня заввишки, що називалася Шушківка.
    В міщанському товаристві було 600 дес. 88 саж. орної землі, 63 дес. 155 саж. неудобної, крім того 5344 дес. 66 саж. мали статус спірних земель. Між полями в Рожеві були «лісополоски» з сосни і берези, але земля була неродюча, піщана, вода – болотиста і мутна. Вирощували тут жито, просо, гречку, горох, рідше – пшеницю, а також картоплю, капусту, буряк, огірки, мак, цибулю, часник, квасолю, моркву, пастернак, льон, коноплі, кукурудзу й гарбузи. Але, зазначав Де ля Фліз, 3-4 рази на рік вода повністю заливала місцеві городи. У мешканців на той час числилося худоби: волів – 39, корів – 41, овець – 102, свиней – 98. Із домашніх птиць селяни розводили качок, курей і гусей. У лісах водилося багато вовків, лисиць і зайців, а в річці – щуки, окуні, плотва, карасі, в’юни і раки.
    Наприкінці 1850-х років, за даними Лаврентія Похилевича, в Рожеві знаходилося волосне правління, а при церкві – школа для навчання писарів (яка переїхала сюди з Небелиці в 1844 році), мешкало 783 особи, з яких менша частина селяни (які платили оброки), а більша належала до міщан та однодворців. Під час візиту Д.П. Де ля Фліза в школі навчалося 22 селянських дітей. Священик учив їх російській мові, арифметиці і священній історії. Школа в Рожеві утримувалася коштом держави, але цього утримання не вистачало. І коли в 1875 році благочинний Київського повіту П. Добротворський через наявні проблеми звернувся із рапортом про перенесення школи із Рожева в Ситняки, бюджет виділив на її потреби 249 рублів. У 1910 році ця сума становила вже 648 руб. А напередодні Першої світової війни замість державної школи в Рожеві відкрили двокласну земську (детальніше про історію освіти в Рожеві можна прочитати в книзі Володимира Перерви «Історія шкільництва в містах і селах Київщини ХІХ – початку ХХ століття», стор. 330 – 331).
    5 садиб казенних селян знаходилося на Жмурівці. Кількість населення там до середини ХІХ століття скоротилася до 25 осіб, а в 1880-х становила 30, з яких шість ревізьких. За свій земельний наділ у 30 десятин жмурівці окремо від Рожева сплачували 37 рублів 22 коп. щорічно.
    У 1840 році місцеві мешканці клопотали про можливість проведення в недільні дні торгів у Рожеві, але тимчасові ярмарки були впроваджені тут лише в 1864 році.
    Рожівська поштова станція проіснувала до 1853 року. В останні роки її утримували євреї. Так, у 1847 році орендарі Ванштейни клопотали про звільнення їх від відповідальності за незадовільне утримання рожівської поштової станції. А в 1851 році її орендував Сруль Махновський і станція прийшла в цілковитий занепад.
    1852 року мешканець Рожева Андрій Шмигельський скаржився на рожівського поміщика (старосту) Любанського через неправомірне зарахування його до селян та жорстоке з ним поводження.
    У 1851 році в Рожеві знайдено скарб із 640 польських монет, а в 1857 році – ще один, де було 596 срібних монет XVI – XVIII століть. До слова, це були не єдині знахідки монет на Макарівщині в ХІХ столітті. Так, у 1882 і 1889 роках скарби знаходили в Андріївці, а в 1888 році – в Макарові (детальніше див. «Нариси з історії Макарівського району», стор. 26 – 27).
    1860 року в Рожеві виділили 11,9 десятин землі для колишніх учасників Кримської війни 1853 – 1856 рр. Демобілізовані солдати славилися бондарним промислом, тому хутір у південній частині Рожева, де вони оселилися, дістав назву Бондарівка. Остання люстрація рожівського казенного маєтку відбулася під час реформи 1861 року. Після цього землі почали передавати в приватну власність, а містечко перетворили на волосний центр. Л. Похилевич повідомляє, що із зайвих казенних земель тоді утворені були так звані «ферми», що призначалися для роздачі на пільгових умовах для заохочення чиновників. При Рожеві було утворено дві такі ділянки: перша в одну десятину віддана безкоштовно відставному солдату Павлу Майбороді, якою він користувався і в 1887 році. Другу ділянку, площею 107 десятин польової землі, даровано колишньому помічникові попечителя Київського навчального округу Михайлові Тулову. А оскільки цієї землі було замало для відзначення його заслуг, то в сусідньому казенному селі Ситняки було для нього виділено ділянки в кількості орної землі 110 десятин з гарним маєтком, 22 десятини лісу і 2 десятини землі неорної; обидві ці ділянки, що лежали поруч одна з одною, надані пану Тулову за умови виплати казні відповідної суми до 1894 року. Проте, першу ділянку Тулов сам передав міщанинові Олександру Лаврентьєву, який дав зобов’язання внести до казни недоплачену суму до 1894 р., по 35 рублів щороку. Іншу ділянку при Ситняках удова Тулова, після смерті чоловіка, продала в 1877 році дружині дійсного штатського радника Анні Іванівні Скворцовій.
    Остаточний люстраційний акт і викуп землі колишніми державними селянами Рожева було оформлено в 1873 році.
    Є відомості про те, що в 1883 році в Рожеві працювала гуральня.
    У 1880 році в Рожеві заговорили про будівництво нової церкви. У 1904 – 1905 роках церкву в Рожеві намагалися зайняти під будівлі старого погосту.
    9 листопада 1881 року в містечку сталася пожежа, під час якої згоріло 27 будинків.
    У 1880-х роках у Рожеві мешкало 1209 православних, з них 360 міщан-християн чоловічої статі, а селян ревізьких душ 169, у володінні яких перебувала 1391 десятина землі, за яку вони сплачували 654 рублі 95 коп. щороку. Крім того, селянин Федот Латуйко викупив для себе наділ у розмірі 21 десятини землі. Міщани платили в 1882 році міського податку до казни 45 рублів, а інших зборів квартирного і судового – 44 рублі. Римо-католиків у Рожеві мешкало 7, а євреїв загалом 1630. Зокрема, в самому Рожеві мешкало 226 євреїв, в єврейській землеробській колонії при містечку – 88 чоловіків, та ще 68 в Ситняківській єврейській земельній громаді, заснованій близько 1840 року. Зважаючи на таку кількість єврейського населення, не дивно що в 1905 році в Рожеві відбулися єврейські погроми. Чимало додаткових відомостей з історії Рожева можна знайти в книжці Григорія Шулькевича, Віталія і Олександра Ремелє «Історія села Рожів (історико-етнографічний нарис)» (К., 2007).
    1900 року у власницькому містечку Рожеві (належало Віктору Яковичу Топачевському) було 328 дворів, мешкало 2356 осіб, діяли православна церква, синагога, однокласна міністерська школа, 2 водяні млини, 3 кузні. Головним заняттям мешканців було хліборобство, дехто їздив на заробітки до Києва. У містечку числилося 1703 десятини землі: поміщику належало 112, церкві – 40, селянам – 1473, а іншим станам – 78 десятин землі. І селяни, і поміщик обробляли землю за трипільною системою.
    В громадському запасному хлібному магазині на 1 січня 1900 року було 175 чт. озимого хліба та 87 чт. ярового. Окрім того, міщансько-селянське товариство мало 482 руб. запасного продовольчого капіталу. Пожежний обоз складався з 5 бочок. 1913 року для мешканців містечка відкрито поштове відділення.
    Рожівська єврейська колонія на 1900 рік налічувала 41 двір, 727 мешканців. 48 десятин землі належало колоністам, які займалися землеробством за трипільною системою і торгівлею. В колонії була своя синагога і 5 шкіряних заводів. Пожежний обоз складався із 3 бочок. У 1912 – 1913 роках у рожівській єврейській колонії було облаштоване нове єврейське кладовище.
    У сільці Жмурівка було 14 дворів, 45 мешканців. 76 десятин землі належало селянам. Мешканці займалися хліборобством за трипільною системою, дехто їздив на заробітки до Києва. Пожежний обоз складався з двох бочок.
    Власником Рожева в 1900 році значиться троюрідний брат Михайла Грушевського, «потомственний почесний громадянин» Віктор Якович Топачевський, який походив з родини священика с. Новосілок колишнього Макарівського району. Його дружина – Софія Олександрівна Лаврентьєва була донькою вищезгаданого міщанина Олександра Йосиповича Лаврентьєва. Молода сім’я переїхала сюди, вочевидь, невдовзі після весілля, яке відбулося в 1893 році в с. Малополовецькому Васильківського повіту, та прожила до початку ХХ століття. Вже в 1901 році Віктор Якович влаштувався бухгалтером на залізницю в Будаївці і переїхав туди з дружиною і дітьми. Хто був наступним власником рожівського маєтку – наразі не відомо.
    Старший брат Софії Топачевської, Степан Олександрович Лаврентьєв завідував відділом банку, був членом київської міської управи. Відомий своєю прихильністю до українського руху, один із засновників Українського клубу та фребелівських курсів. На першому поверсі його прибуткового будинку по вул. Маріїнсько-Благовіщенській, 101 в Києві у 1911 – середині 1913 рр. проживала письменниця, фольклорист, культурно-громадська діячка Олена Пчілка. В її квартирі впродовж квітня-травня 1911 р. та квітня-травня 1913 р. мешкала і працювала її донька – Леся Українка. За родинними переказами Лаврентьєвих, в цьому будинку певний час жив також славетний український композитор Микола Віталійович Лисенко.
    Євген Букет

Залишити відповідь

Top