Де я?
ГОЛОВНА > ЛЮДИ ПОВИННІ ЗНАТИ > Маковище: маєток Рильських

Маковище: маєток Рильських

Перші 50 років
На час приєднання до Російської імперії сільце Маковище, в якому було 22 двори і мешкало 93 чоловіки та 86 жінок, було у власності судді пограничного Київського Шимона Людвіговича Мілевського та його дружини Анни Каетанівни з Росцішевських. У 1795 році подружжя Мілевських віддало село в посесію «на три роки, або до тієї пори, поки не буде віддана сума, позичена паном Мілевським – 18000 польських злотих» поручику Павлу Виговському.
В той час у селі мешкали родини городника Микити Йосипового, пастуха Дмитра Кириловича Точила, поміщицького слуги Петра Мартинового Войта, хліборобів – Мартина Петрового Глухого, Романа Ничипоренка, Івана Павлового Кравця (Кравчука), Олексія Федорового Підлісного, Гапона Антонового Симироженка, Микити Йосиповича Морозюка, Матвія Пилипенка-Криси, Грицька Степановича Драп’ячка, Степана Ретренчука Мельника, Давида Євтушенка, Гаврила Петренка, Федора Ралчука, Андрія Федоренка та чорноробів – Григорія Іванового Залізного, вдови Ганни Омелянки, Максима Олексієвого Сарса, вдови Хими Ящихи, Якова Кіндратенка й удови Мотрони Матвіїхи. Не мали власної хати сім’ї Степана Митрового Бондаря (мешкали у Андрія Федоренка), Якова Терещенка (мешкали у Якова Кіндратенка), Євтуха Василевого Максимовича (мешкали у Петра Мартинового Войта) та Давид Федорів, який працював робітником у Грицька Степановича Драп’ячка.
У 1801 році, вочевидь теж на умовах посесії, Маковище належить поміщику Грабовському. А вже з 1803 року сільце перебуває у власності Казимира Івановича Росцішевського. Його син, Валентий Казимирович з дружиною Пелагією 17 грудня 1829 року передали Маковище в управління доньці – княгині Людовіці Валентівні Трубецькій. Проте, вже 1834 року В.К. Росцішевський продає маєток у Маковищі відставному майору О.М. Роменському.
За перші роки, коли Роменські володіли Маковищем, збереглося чимало судових справ. Так, уже 18 травня 1835 року дворянин Земецький скаржився на поміщика Роменського через відбирання коня. Справу розглядали понад чотири роки. 1838 року маковищанські селяни скаржилися на утиски від Роменського, а наступного року вже поміщик скаржився на станового пристава Петровського за нанесення образ йому. З 1836 року маєток у Маковищі перебував у заставі, адже власник під нього отримав позику. Можливо, саме цим пояснюється його жорстка поведінка. Згодом, в 1848-му, поміщик отримав виписку з інвентаря маєтку, а в грудні 1850-го до Маковища після введення інвентарних правил повернулися біглі селяни.

Рильські і Маковище
1852 року після смерті відставного майора, маєтком володіє його дружина Ю.Ф. Роменська. Проте, вже в 1855 році вона вирішує його продати. Покупцем маєтку в Маковищі вже наступного року став Розеслав Теодорович Рильський – чоловік Дарії Олександрівни Трубецької, – доньки власників Гавронщини Людовіки Росцішевської та Олександра Трубецького. Рильські родичалися з Росцішевськими і Трубецькими. Так, ще коли 21 грудня 1840 року в родині Розеслава і Дарії народився первісток Тадей, його хрещеними стали дід Теодор Рильський та прабабуся Пелагія Росцішевська, а серед присутніх на хрещенні був прадід Валентий Росцішевський. Тадей Рильський (батько видатного українського письменника ХХ століття Максима Рильського), вступивши в вересні 1858 року на історико-філософський факультет Київського університету святого Володимира, стає хлопоманом-народником: починає вивчати життя селян, записувати фольклор, брати активну участь у громадському житті.
За місцевою легендою, в 1859 році Тадей Рильський відкрив у своєму маєтку школу і перший час сам у ній викладав. Ця одноповерхова дерев’яна будівля, де згодом навчалися діти жителів сіл Маковище і Вишеград, проіснувала аж до 1979 року, коли за відсутністю достатньої кількості учнів початкову школу в Маковищі було закрито.
А згідно з архівними джерелами, в 1861 році в маковищанській школі навчалося 5 дітей. Вчителем у них був місцевий житель Йосип Євтушок. За даними В. Перерви, після того як Рильські продали село, школа перестала працювати і діти ходили навчатися до Колонщини. Але в 1895 році в Маковищі відкрили школу грамоти – нижчий тип парафіяльної школи, яка проіснувала до 1906-го, коли була поглинена державною міністерською школою. Станом на 1900 рік миряни виділяли на її утримання 45 рублів (детальніше про історію освіти в Маковищі можна прочитати в книзі Володимира Перерви «Історія шкільництва в містах і селах Київщини ХІХ – початку ХХ століття», стор. 320).
Про Тадея Рильського вже розповідав цього року на шпальтах «Макарівських вістей» Віталій Гедз (див. статтю «Я помру, а Україна зостанеться…», МВ, № 2 від 22.01.2021 р.), проте значно більше інформації міститься в книжці «Тадей Рильський. В житті ніколи неправді не служив» (К., 2013), яку упорядкували Максим Георгійович Рильський і Надія Михайлівна Пазяк. Далі наводимо уривок із цієї книги:
«20 серпня 1860 року, виходячи із Макарівського костьолу, Тадей Рильський звернувся до челяді, що чекала на своїх панів зі словами: «Не журіться, люде, буде вам вольниця!». За кілька днів ці слова стали відомими по всьому повіту (і таким чином дійшли до поліції). Розпочалася слідча справа на братів Рильських. На думку поліції, паничі надто підозріло поводили себе стосовно маковищенських селян. Вони працювали у полі разом з кріпаками: орали, боронували, косили, громадили сіно, жали пшеницю і возили снопи, чим здобули у своїх підлеглих безумовну приязнь і навіть любов, відданість, «рідкісну для подібних людей». Та й сусідські кріпаки на допитах поліції раптом виявили «уперту затятість», вигороджуючи панича Рильського і вигадуючи небилиці або «видимо уникаючи розмови».
Поліція послала свого спостерігача у Маковище, і він сумлінно доносив про те, що Рильські з незрозумілих причин допомагають своїм кріпакам, коли ті у біді. Тадей Рильський подарував лірникові Каленикові Сарасу воли, а селянам Данилові Сарасу та Федорові Підлісному – нові свити. Старший панич збирає навколо себе сільських парубків і читає їм поезії, що оспівують гірке становище кріпацтва і «розкіш вільного життя» (поезії Шевченка, яких, на щастя, «агент Мельниченко» не знав. На слідстві випливла тільки поема «Наймичка» як твір невідомого автора, уміщений П. Кулішем у «Записках о Южной Руси»). Інформатор повідомляв, що Тадей Рильський ходить на парубоцькі зборища у лірника Сараса, співає там пісень і оповідає про «минулі часи». Старий батько тягне руку за синами: бачачи, як вони громадять сіно поруч із його ж кріпаками, казав селянинові Євтушкові: «Нехай паничі роблять і помагають!». У селі шанують обох молодих Рильських, кажуть: «Тадеуш любить мужиків, добрий панич».
Із приходом осені справа поповнювалася новими свідченнями. Тадей Рильський молотив на току, ходив на досвітчані роботи по сільських господарях. Спритний агент, затесавшись між парубків, поцупив частину рукопису Тадея Рильського «бунтівничого змісту» (це була написана Рильським «Історія України») і книжку з бібліотеки, яка здалася йому підозрілою. За цей час до Маковищ приїжджало молоде товариство і вело довгі бесіди з Тадеєм Рильським. Такі ж довгі наради паничі вели і з ксьондзом Норбутом, настоятелем макарівського костьолу.
А всьому виною – студент Володимир Антонович, що організував «комуністичне товариство» серед студентів Київського університету Святого Володимира і з допомогою Рильських має виїхати за кордон. Причому сам старий Рильський виділяє Антоновичу на поїздку дві тисячі рублів сріблом. На думку поліції, назріває селянський бунт: по київському повіту вже ходять справжні легенди про Рильських. Причому в них Тадей Рильський незмінно виступає захисником покривджених: він закликає селян до повстання («робіть так, як ваші діди робили!»), вимагаючи волі для народу. (…)
11 січня 1861 року поліція вчинила обшук y київському помешканні Рильських. Обох Рильських на той час не було y Києві. Надвечір до господи мав над’їхати молодший брат Тадея Йосип Рильський, але прислуга у домі завчасно попередила його і він щодуху погнав коні назад до Маковищ – палити братові папери. Наступного ранку поліція застала його у Маковищах ще сплячим, грубо розбудила і почала перетрясати увесь дім, хапаючи все, що попадалося – від рукописів, до книжок з бібліотеки Рильських. 18 січня обоє братів уже стояли перед комісією при Київському військовому, Подільському і Волинському генерал-губернаторові князі Васильчикові. Тадей Рильський з гідністю відкинув усі поліцейські наклепи, наполягаючи на тому, що його «злочин» полягав лише у любові до свого народу і бажанні працювати для його блага. (…)


Тадей Рильський гідно пояснював, що книги, забрані поліцією, належали до бібліотеки його діда Теодора (який помер за два роки до описуваних подій), що і підтверджувалося відповідним штампом. Жодних злочинів за собою він не почуває: із селянами намагався поводитися по-людськи, працював у полі, бо любить такі заняття, співав пісні, люблені селянами, але не бунтівні. Його товариші – не злочинці і не змовники. Йосип Рильський в усьому підтримав брата.
Слідча комісія визнала небезпечність Рильських для Південно-Західного краю (себто для України) і рекомендувала заслати їх до Казані під поліцейський нагляд. Вирок комісії був настільки зловісним i невмолимим, отримав такий гучний розголос, що навіть Олександр Герцен у Лондоні уміщує y своєму часописі «Колокол» від 1 червня 1861 року питання: «Чи правда це, що брати Рильські, студенти Київського університету, заслані у Казань через донос князя Васильчикова за те, що вони по-братськи ставляться до своїх селян?».
Але у заслання Тадей і Йосип Рильські не поїхали, адже 19 лютого 1861 року було скасовано кріпосне право. І братам дозволили повернутися в університет.
Маковищу присвячені дві праці Тадея Рильського. 1862 року в петербурзькому журналі «Основа» виходить друком матеріал, присвячений економічному становищу українського народу «З Маковищ», а в 1888 – 1890 роках у часописі «Київська старовина» – історико-етнографічна праця «До вивчення українського народного світогляду», побудована на реальних життєвих спостереженнях, записаних у Маковищі й Романівці. Ця праця, за висновком науковців, не втратила свого значення до сьогодні.
Серед фольклорного матеріалу, записаного Тадеєм Рильським, є такі рядки:
В Колонщині дзвони дзвонять –
В Маковищах тихо,
В Колонщині чортма добра –
В Маковищах лихо.
Ой ходімо, пане-брате,
Поза круті гори,
Нехай тута виводяться
Круки та ворони.
Багато спогадів про Рильських залишилося і у працях друзів Тадея. Так, портрет Розеслава Рильського із документальною точністю залишив нам Іван Нечуй-Левицький, зобразивши батька свого товариша у повісті «Хмари» (дія відбувається у травні 1861 р., тож мова йде і про Маковище) під іменем старого Дуніна-Левченка (молоді українофіли збиралися саме в помешканні Рильських): «Платон Петрович був вже пристаркуватий чоловік, високий на зріст, кандибастий, сухорлявий та смуглявий з лиця, дуже добрий, тихий, довгобразий і ніби хамулуватий. Чорне довге волосся й здорові вуса вже ніби припали сніжком. Карі ясні, але тихі очі світились розумом.
Платон Петрович був освічений і начитаний, як і його батько, котрий, як вольтеріянець, сповняв свою бібліотеку утворами енциклопедистів. До панщанних кріпаків він був ласкавий, а до двірських слуг такий добрий, що на старості літ визволив їх на волю, навіть видавав пенсії грішми та харчами. Од батька до його перейшла, ніби в спадщину, любов до книжок, до просвітності, навіть до штучності.
Він все сповняв батьківську сливе винятково французьку та німецьку бібліотеку новими книжками; любив українську історію, любив козацьку давнину. «Історію Русов» Кониського, українську історію Бантиш-Каменського та Маркевича знав трохи не напам’ять. Але він був падковитий тільки до книжок, а хазяїн з його був непрактичний. Доми та забудування і в його селі, і в Києві стояли без лагодіння десятки років».
Є в повісті «Хмари» і портрет дружини Розеслава Рильського Дарії (Дороти), уродженої Трубецької: «Хазяйка сиділа за здоровецьким самоваром, неначе за твердинею, й виглядала звідтіля. Щупленька, невеличка на зріст та утла, з ясними очками, вона була в ясному легенькому убранні і, неначе пташка, вгніздилась в гніздечку з кисії, та кружев, та білої ангорської пухкої шалі. Здалеки вона здавалась молоденькою блідою утлою панянкою. Було знать по її делікатному блідому й наче прозорому обличчю, по її тоненькій щупленькій постаті, що вона за ввесь інститутський час і справді випила добру порцію оцту, схламала потаєнці пудів зо два крейди, щоб буть блідою й делікатною, як тоді була мода. …Вона була привітна до всіх і ласкава. Добрість і тихість вдачі світилась в її ясних оченятах».
У Маковищі після скасування кріпацтва, незважаючи на позитивне ставлення до поміщиків, відбулися селянські заворушення через примусовий обмін селянських угідь поміщиком Рильським. 1863 року Розеслав Рильський довірив братові укласти договір із селянами Маковищ і Романівки про викуп землі з маєтку. Дану на ці землі маковищанці оформили в 1867 році.
Але ще 1862 року відбувається великий розподіл колишніх маєтків Валентого Росцішевського між синами, донькою – княгинею Трубецькою та онуками. Цього року Тадей Рильський назавжди покинув Маковище і надалі мешкав у Романівці Сквирського повіту. Мабуть, згідно з цією угодою Розеслав Рильський в 1864 році намагався продати Маковище Е.В. Росцішевському. Проте, в 1866 році село ще залишалося у власності Рильських.

Після Рильських
Лише в лютому 1867 року Рильські продали маковищанський маєток та млин у ньому купцю з м. Воронежа І.П. Таранову. Надалі маєток змінював власників із калейдоскопічною швидкістю. У 1874 році власницею Маковища є купчиха Попова, з 1876 року, за даними Лаврентія Похилевича, Олексій Лук’янович Сусалін (який викупив 1200 десятин землі, закладеної Рильськими в Полтавському поземельному банку за 24000 рублів), а згодом – Михайло Сусалін. У 1880-му – Бубнов, з 1883 року – професор Київського університету Іоанн Рахманінов, у 1897 – Валеріан Рафаїлович Рибников.
Станом на середину 1880-х років у селі мешкало 254 особи, зокрема, 90 ревізьких душ. Селянський земельний наділ – 552 десятини, за які щорічна виплата складала 318 руб. 46 коп.
1900 року у власницькому сільці Маковищі (у цей час вже належало Марії Іванівні Булацель і Власу Микитовичу Авраменку) було 76 дворів, мешкало 442 особи, діяли школа грамоти, винокурня з 10-ма робітниками з місцевого населення, яка належала обом власникам, а управлялася В. Авраменком, та водяний млин з одним робітником, що належав селянському товариству. Також є відомості, що 1900 року в Маковищі діяв лісопильний завод. Головним заняттям мешканців було хліборобство. У селі числилося 1729 десятин землі: поміщикам належало 1182, а селянам – 547 десятин землі. Система господарства у поміщиків і селян – трипільна.
У Маковищі був громадський запасний хлібний магазин, де на 1 січня 1900 року було 90 чт. озимого хліба та 45 чт. ярового. Селянське товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 3 бочок, 3 багрів і 4 драбин.
Л. Похилевич стверджує, що винокурня в Маковищі, оцінена в 500 рублів, яка належала з 1867-го принаймні до середини 1880-х років І. Таранову. За іншими даними, винокурний завод побудував у 1886 році Дмитро Олександрович Камінський. Проте, Дмитро Камінський був господарем гуральні № 6, де працювало дев’ять осіб, в 1912 році. А в 1913-му йому в Маковищі належало 345 десятин землі.
7 листопада 1905 року в Маковищі був єврейський погром.
У 1911-му в селі мешкало 633 особи. 1912 року селянам з Маковища М. Терещуку, Л. Кучеру та іншим було відмовлено в клопотанні про дозвіл провести розкорчування лісу на ділянці землі «заторгованої» ними у поміщика Менгден фон Альтен-Вога. Причиною відмови було велике спустошення лісових площ і непридатність ґрунту для посівів.
На фото: Хлопомани (орієнтовно між 1859 і 1861 рр.). Від ліва стоять О. Хойновський, В. Василевський, В. Винарський, сидять Т. Рильський, В. Антонович. Ця компанія майже напевно бувала й у Маковищі

Євген Букет

Залишити відповідь

Top