Де я?
ГОЛОВНА > ЛЮДИ ПОВИННІ ЗНАТИ > УРОК НА ВСЕ ЖИТТЯ

УРОК НА ВСЕ ЖИТТЯ

Поміркуйте над такою ось історією із шкільного життя. Її мені розповіли друзі і вона так зворушила мене, що хочу переповісти вам, шановні читачі. Ви знаєте, що у школі завжди буває чимало всіляких радісних моментів. Але інколи трапляються випадки (особливо в молодших класах!), які не дуже приємні. І вихід із таких ситуацій, перш за все, належить знайти вчителю. Це дуже нелегко зробити! Подумайте самі: з одного боку необхідно покарати винного так, щоб це запам’яталось йому надовго, з іншого – не переступити межу, за якою дитина матиме таку душевну травму, що назавжди залишиться в її серці. Щоб цього не сталося, вчитель має подати і такий урок, який би я назвала «уроком людяності і милосердя»

… Молодий вчитель приїхав до батьків у гості. Йдучи додому, серед перехожих побачив сивочолого чоловіка, який поволі прямував до пішохідного переходу. «Це ж мій класний керівник!» – майнула думка. Швидко наздогнав його і радісно привітався. Старенький посміхнувся привітно і на запитання, чи він упізнає свого колишнього учня, відповів:

  • Звичайно! Ти навчався у третьому «А». А чим тепер займаєшся?
  • Я вчителюю. Ви так вплинули колись на мене, що я вирішив присвятити себе дітям, школі.
  • Он як?! Цікаво, як це сталося?
    І молодий колега нагадав своєму вчителю про випадок, що так глибоко вразив його дитячу душу.
  • Одного разу до нас у клас прийшов новий учень – Саша. Ви посадили його поряд зі мною. І під час одного з уроків я помітив на руці хлопчика дуже гарний годинник. «Мені подарував батько!» – тихенько сказав однокласник. Але так як він раз по раз дивився на годинник і неуважно слухав урок, то Ви попросили цю річ покласти під парту. Саша так і зробив. Урок продовжувався, але я не міг зосередитися на темі, тому що перед моїми очима весь час був Сашковий годинник. Як мені хотілося поносити його на своїй руці! Ось дзвоник сповістив про перерву і Саша побіг на вулицю разом з іншими хлопчиками. А я тим часом непомітно забрав його годинника і заховав у кишеню штанів.
    Коли уроки закінчились, Саша виявив, що годинника немає. Він гірко заплакав і поскаржився Вам. Ви пильно-пильно подивились на учнів і попросили віддати годинник. Та всі сиділи мовчки. Мені хотілося чесно признатися в скоєному, але думка про те, що я назавжди втрачу такий гарний годинник, стримала мій порив. Тоді Ви сказали, щоб ми вишикувались один за одним і заплющили очі: «Я перевірятиму ваші кишені». В моїй душі панував страх і відчай, серце ледь не випало з грудей… Сором важким тягарем ліг на плечі. Чув Ваші кроки, що вже наближалися до мене…
    Коли Ви дістали годинник з моєї кишені, я готовий був провалитися крізь землю, але Ви не зупинились, а йшли далі від учня до учня, поки ряд не закінчився…Потім сказали: «Діти, розплющуйте очі, сідайте на свої місця, годинник знайшовся!». Саша радісно посміхнувся мені, а я все ще не міг прийти до тями…
    Того дня Ви врятували мене, не сказавши перед усім класом, що я злодій. Ви не сказали батькам та іншим вчителям, що я неблагополучна дитина. Ви навіть не поговорили зі мною з приводу цього випадку. І тільки згодом, коли вже закінчував школу (а всі роки я пам’ятав про свій ганебний вчинок і страждав у душі від сорому!), то вирішив стати педагогом – справедливим, добрим і ніколи не принижувати гідність маленького учня…
    Молодий вчитель замовк, враження пережитого знову сколихнули його душу. Мовчав і його класний керівник. Потім молодий запитав:
  • А Ви теж згадали цю історію, коли побачили мене?
  • Та ні! – сказав учитель і додав, – я не знав, з чиєї кишені дістав той годинник, тому що і сам шукаючи його… заплющив очі.

Тетяна ЯСИНЕЦЬКА

Залишити відповідь

Top