Де я?
ГОЛОВНА > ЛЮДИ ПОВИННІ ЗНАТИ > На шляху до здорового суспільства

На шляху до здорового суспільства

Перша стаття Загальної декларації прав людини, прийнятої в 1948 році, звучить так: «Усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю й повинні діяти щодо одне одного в дусі братерства». Однак, у сучасному світі ми постійно стикаємося із порушенням прав людини на різних рівнях: соціальному, громадянському, політичному, юридичному тощо. Про те, як здійснюється захист прав людини в Україні сьогодні, та як кожен із нас може посприяти формуванню здорового суспільства, я поговорила з нашою землячкою Альоною Кривуляк, директоркою департаменту Національних гарячих ліній і соціальної допомоги «Ла Страда-Україна».

  • Чому ти обрала саме захист прав людини як напрямок професійної діяльності?
  • Щиро кажучи, після закінчення Макарівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №2 (нині – Макарівська районна гімназія) я, як і багато випускників, опинилася на роздоріжжі. При тому, що я гарно вчилася в школі й закінчила її з золотою медаллю, розуміння того, чим я хочу займатися, як буде проходити вступ та що я взагалі маю робити – не було. Я бачу, що ця проблема актуальна і на сьогодні. Це пов’язано з недостатньою профорієнтаційною роботою в школах, відсутністю якісної роботи з психологом. Але навіть попри це я розуміла, що мій напрямок – це точно не фізмат, а робота з людьми. Тому я розривалася між психологією, соціологією та соціальною роботою, подавалась в три навчальні заклади. У двох із них я вступила на контракт, але ціна була значно вищою, ніж могла собі дозволити оплатити моя родина. Тому вибір зробили на користь Національного університету ім. М. Драгоманова, де контракт на той час коштував близько 6 тисяч гривень на рік. Так я почала вивчати тонкощі соціальної роботи, яка, як виявилося, дуже далека від соціології.
    Чи порадила б я вступати саме до свого університету? Ні. За час моєї роботи я побачила рівень викладання та ставлення до студентів у інших університетах. Моїй альма-матер не вистачає модернового підходу до подачі інформації. І, крім того, там дуже гостро прослідковується хабарницький лад. Чи жалкую я про вступ? Ні, я рада, що все склалося саме так, і зараз я почуваюся дуже органічно, працюючи за спеціальністю.
  • Як у твоєму житті з’явилася громадська правозахисна організація «Ла Страда-Україна»?
  • До 4 курсу я вже визначила собі категорії людей, з якими хотіла б співпрацювати. Це, зокрема, діти які мають позитивний ВІЛ-статус, люди, що повернулися з місць позбавлення волі та особи, що проходять реабілітацію й лікування від наркотичної залежності. Тому я попросила куратора практики знайти організації, котрі працюють з такими людьми. Але мене відправили до громадської правозахисної організації «Ла Страда-Україна», в якій я досі успішно працюю з 2011 року. Акцент організація робить на захисті жінок, які страждають від домашнього насильства – це на той час було мені геть не цікаво. Тому коли я прийшла на практику, то навіть не хотіла особливо напружуватися. Але мені сказали, що без роботи в організації мені не поставлять оцінку та не дадуть характеристику, і якщо я не хочу нічого робити, то можу шукати собі іншу базу практики. Часу на пошуки нової організації не було, тож довелося почати працювати в «Ла Страда-Україна». В процесі проходження практики я опрацьовувала звернення постраждалих жінок, і поступово мені ставало все цікавіше розбиратися в цьому, я пробувала відповідати таким людям. Зрештою, замість потрібних двох разів на тиждень протягом місяця я ходила до організації кожного дня, а після закінчення почала волонтерити. Потім, коли я отримала диплом, організація сама запропонувала мені працевлаштування.
  • У яких напрямках ти працюєш сьогодні?
  • Я спеціалізуюся на захисті прав дітей – це той напрямок, з яким я теж завжди хотіла працювати. «Ла Страда-Україна» починалася як організація з протидії торгівлі людьми, він і зараз є для нас ключовим. Україна, до речі, найчастіше виступає як країна-транспортер у торгівлі людьми, або ж наші співвітчизники стають жертвами торгівлі людьми в інших країнах. Це пов’язано в тому числі і з необізнаністю населення, нехтуванням правилами безпечних поїздок за кордон. Чому важливо прочитати багато інформації про країну, в яку ви їдете відпочивати, по роботі чи працювати, а не просто купити квиток і винайняти номер у готелі? Тому що в чужій країні ви маєте потурбуватися про власну безпеку. Номер посольства України в іноземній країні, робоча віза, сума необхідних для безпечної поїздки грошей, копії закордонного паспорта тощо – це все дрібниці, які можуть допомогти у випадку проблем за кордоном, або навіть врятувати вам життя. Особисто я завжди ретельно готуюся до кожного свого виїзду за кордон – будь то поїздка на міжнародний семінар чи туризм.
  • Чи достатньо, на твою думку, пропрацьовано українське законодавство в питаннях, які стосуються соціально-правового захисту населення в Україні?
  • На сьогодні в правовому полі робиться багато класних речей, котрі стосуються захисту населення. Є багато цікавих ініціатив, приймаються хороші закони. Якщо апелювати до тих напрямків, з якими стикаюся я (наприклад, випадки аб’юзу, домашнього насильства), то останніми роками Україна зробила величезний крок вперед до міжнародних стандартів. Коли я лише вливалася в «Ла Страда-Україна», то читала історію організації. Тож скажу, що з 1997 року змінилося багато чого в законодавчому плані. Із нещодавніх змін: буквально в 2018 році було прийнято Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству». До цього діяв Закон «Про попередження насильства в сім’ї», котрий поширювався лише на офіційно одружених чоловіка, дружину та дітей. Тепер же в законодавстві прописаний величезний пласт суб’єктів, яких можна притягнути до відповідальності. Захиститися можуть онуки, над якими вчиняє насильство бабуся, чи, приміром, сестра, котра потерпає від аб’юзу з боку своєї сестри чи брата тощо. Таким чином держава продемонструвала, що готова захищати не лише тих, хто проживає в офіційному шлюбі, але й поняття сім’ї, родини, яка може бути абсолютно різного складу.
    З 2019 року за домашнє насильство можна понести кримінальну відповідальність. Раніше такого не було взагалі. Крім того, наша країна дуже дивно виглядала на міжнародному рівні, коли з’ясовувалось, що категорія військовослужбовців чи правоохоронців не несе адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства, а лише дисциплінарну – тобто їх можуть покарати на роботі. У відповідь на запит про те, скільки правоохоронців було притягнуто до дисциплінарної відповідальності за вчинення домашнього насильства ми отримували смішні цифри – нуль, одна особа, три, чотири. Але ж ми говоримо про всю країну і розуміємо, що силовики також можуть вчиняти насильство, та при цьому їх дії ніде не фіксуються. Тож наша організація ініціювала та адвокатувала низку змін до законодавства, щоб змінити це. Ми чекаємо на оприлюднення цих змін, адже відповідний Указ був підписаний президентом.
    Також законодавством є прописана програма для кривдників. Це приклад запозиченого міжнародного досвіду. Одна з наших партнерських компаній проводила дослідження серед кривдників, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, і з’ясувалося, що величезний їх відсоток у дитинстві потерпав від насильства (переважно фізичного) з боку батьків. Як висновок – насильство породжує насильство. Однак якщо кривдник готовий змінюватися й працює над собою, це також важливо. Шанс на виправлення повинен мати кожен.
    Ще один позитивний момент у законодавстві – тепер судове засідання щодо притягнення кривдника до адміністративної відповідальності може проходити без присутності кривдника в залі судового засідання. Таким чином хід справи пришвидшується і його можна притягнути до відповідальності швидше. Тож це чудово, коли ті, хто бере безпосередню участь у творенні законів, прислухаються до громадськості й діють в інтересах людей, які потребують захисту.
  • А як ти ставишся до створення Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства?
  • У Законі України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» прописано створення цього реєстру, та поки проєкт заморожений. Наша організація була однією з противниць цього реєстру і на сьогодні наша позиція не змінилася. Одна з найголовніших причин того, чому створення такого реєстру потрібне державі – це створення однотипної статистики по країні. Справді, так ми зможемо краще розуміти наявний стан справ. Але з іншого боку, якщо копнути глибше, то виявляється, що йдеться виключно про реєстр випадків домашнього насильства, а не про єдиний реєстр кривдників, як це практикується в Європі. У нашому реєстрі інформації про кривдника мінімум, натомість описується вся інформація про постраждалу особу. І найголовніше – до цього реєстру має доступ велике коло осіб. Це і поліція, і соціальна служба, і депутати, й голови сільських рад та медичні працівники. І якщо жертвою стає людина з невеликого населеного пункту, як Макарів, то ми не можемо бути впевненими, що на наступний день після внесення її до такого реєстру про цей випадок не буде знати все містечко. Якби доступом до реєстру володіло менше коло осіб, можливо, можна було би переглянути свої погляди.
  • У багатьох країнах вже була ратифікована Стамбульська конвенція Ради Європи про запобігання та протидію насильства стосовно дівчат і жінок. На якому етапі ратифікація цього документа в Україні?
  • Ми плануємо в черговий раз підняти це питання тоді, коли Верховна Рада повернеться з «канікул». Взагалі, ми вже років із 5 адвокатуємо те, що Україна має ратифікувати Стамбульську конвенцію, адже вона була чи не однією з її перших підписантів. Але на сьогодні це питання лишається на стадії розгляду. Ми зіткнулися з тим, що люди, які приймають рішення щодо ратифікації, не дуже обізнані в сфері міжнародних документів, ніхто не читає цю Конвенцію, не намагається вникнути в її суть. Декого лякає поняття «гендер», що прописане в конвенції, інші знаходять іще якісь моменти, через які процес ратифікації зупиняється. Низка упереджень перешкоджає дієвій роботі. Для мене не бути ознайомленим з топовими міжнародними документами, сидячи у Верховній Раді, є неприпустимим.
    Ще одна проблема полягає в тому, що ніхто не працює з населенням. Якщо зараз я підійду до когось на вулиці й запропоную «топити» за ратифікацію Стамбульської конвенції, на мене подивляться як мінімум здивовано. Люди й самі не хочуть бути обізнаними, не намагаються читати й розуміти законодавство й робити власні висновки про доцільність впровадження його в Україні. Замість того, щоб вкладати в превенцію, наша держава обирає шлях боротьби з наслідками, а хотілося б, щоб ця тенденція змінилася. Звичайно, навіть обізнані з міжнародним правом ми не зможемо викорінити насильство як явище, однак попередити багато випадків буде значно простіше.
  • Я знаю, що саме ти була ініціатором створення Національної гарячої лінії для дітей та молоді. Розкажи про особливості її роботи.
  • Це правда. Ця гаряча лінія – моє дітище, віддушина. В тому числі й через те, що працюючи там, я можу вислухати тих, кому потрібна підтримка, і якось допомогти їм, проконсультувати в складний для них життєвий момент. Адже наймолодшим потрібно найбільше захисту. Гаряча лінія працює з 2013 року. Цього року ми офіційно перейменувалися на «Національну гарячу лінію для дітей та молоді». До цього в «Ла Страді» була «Національна гаряча лінія з питань попередження насильства в сім’ї та захисту прав дитини». Минулого, переломного карантинного року на гарячу лінію надійшло близько 100 тисяч звернень, а у цьому році за півроку ця цифра складає вже майже 78 тисяч. Найчастіше надходять дзвінки від підлітків 12-15 років. А від студентської молоді надходить близько 20% від загальної кількості звернень. Діти та молодь телефонують не завжди для того, аби повідомити про випадки насильства. Когось буллять в школі, хтось не може пережити розрив з коханою людиною або потерпає від домагань викладача в університеті, інший має проблеми, пов’язані з першим сексом. Підлітки та молодь потерпають від самотності, хочуть розібратися в собі, потребують психологічної підтримки та відновлення ресурсів, особливо у напружений час пандемії. З цим усім треба розібратися, і я рада, що проєкт був реалізований.
    Два-три рази на тиждень я самостійно приймаю дзвінки та консультую. Я хочу «бути в темі» – не просто читати звіти й бачити суху статистику, а бачити процес зсередини, щоб робити чіткі аналізи й адвокатувати зміни до того ж законодавства.
  • А як, на твою думку, повпливав на життя людей карантин? Чи почастішали випадки звернень на гарячу лінію від населення?
  • О, так! Карантин справді додав нам роботи. На гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації в період жорсткого карантину надходили сотні звернень. Кількість їх в порівнянні з докарантинним періодом зросла на 40%. Це було очікувано: ми постійно аналізували досвід інших країн завдяки членству в багатьох міжнародних організаціях та мережах. З чим пов’язаний зріст звернень? Батьки та діти лишилися по суті в обмеженому просторі своїх будинків, їм довелося проводити майже увесь час разом. До того ж, додався новий досвід дистанційного навчання дітей, і рівень стресу в людей стрімко зріс. Причому ми говоримо не лише про неблагополучні сім’ї, але й ті, в яких все було добре й випадки насильства трапилися вперше.
    Ми вже говорили про торгівлю людьми. В контексті пандемії, у 2020-21 роках ми стикнулися з тим, що почастішали випадки саме внутрішньої торгівлі. Через пандемію багато людей втратили роботу. Хтось не має змоги працювати дистанційно, а заробляти гроші потрібно. Тому люди ладні працювати будь-де, навіть не підписуючи жодного трудового договору. І потім, коли вони втрапляють в ситуацію банальної несплати грошей за виконану роботу, допомогти їм ми майже не можемо. Почастішали під час пандемії й випадки звернень, пов’язаних з сексуальною експлуатацією людей. Через це в основному потерпають жінки.
    За даними ВООЗ, на сьогодні кількість людей з діагнозом «депресія», зросла на 20%. Це відбулося в тому числі й через пандемію. Цей факт підтверджує й кількість звернень від дітей, дорослих та молоді на нашу гарячу лінію: саме під час карантину скарги на апатію, млявість та відсутність сили зробити бодай щось стали типовими.
    За відсутності живого спілкування під час жорсткого карантину діти та підлітки часто ставали жертвами кібербулінгу, секстингу та грумінгу. Сюди входять еротичні переписки, пересилання фотографій і, як наслідок, шантаж в подальшому з боку однолітків чи дорослих (навіть громадян інших країн).
    За перше півріччя 2021 року ми також отримали близько 1500 звернень стосовно сексуального насилля над дітьми. В докарантинний період таких звернень могло бути 200-300 за рік, але ми й тоді підіймали паніку, адже це величезні цифри. І за кожним таким зверненням стоїть життя дитини. Тож коли ми спілкуємося з дітьми на тренінгах, майстер-класах та інших активностях, спрямованих на сексуальну просвіту, ми радимо користуватися методом світшота чи білборда. Просимо уявити, як би почувалася дитина, якщо б завтра її скріншоти її переписки або фотографії, які вона пересилає, надрукували на світшоті чи білборді. І ці речі побачило б усе місто чи село, вчителі, рідні, друзі тощо. Це дієва практика, що вчить розуміти наслідки своїх дій та аналізувати ситуацію.
  • Які поради ти можеш дати батькам та вчителям щодо протидії булінгу в школі?
    Я завжди кажу про те, що краще попереджати, ніж потім боротися з наслідками. На превеликий жаль, у своїй практиці мені доводиться стикатися з випадками, коли дитина не один рік страждає від булінгу й звертається до нас повністю виснажена. При цьому такі діти говорять про випадки булінгу як батькам, так і вчителям, але реакції дорослих не отримують. Найчастіше діти чують відмовки: «вирішуй проблеми сам», «це таке загартування», «потерпи до 9 класу» та інші. Це неправильно, і так не має бути ні вдома, ні в новій українській школі. Тому дуже важлива наявність та ефективна робота психолога у закладі освіти. Звичайно, повністю викорінити булінг у школі не вдасться, але можна його мінімізувати. Яким чином? Почати варто з роботи з потенційними булерами. У групі ризику досить часто є діти, які самі потерпають від домашнього насильства з боку батьків. Вони не можуть віддавати агресію, що накопичується, батькам, тому виплескують її на однолітках у школі. Це єдиний механізм, завдяки якому дитина бореться зі стресом, бо інакше долати його вона просто не вміє. Поки дитина маленька, ми можемо допомогти й навчити її безпечно виплескувати емоції.
    Також дуже важливо проводити різноманітні активності для дітей, які формують толерантне ставлення одне до одного. Дуже важливо об’єднувати клас, а не ділити його на мікрогрупи. Спілкуванню дітей одне з одним сприяє і наявність різноманітних позаурочних активностей. Це гуртки, тренінги, майстер-класи, спортивні секції тощо. Під час цих занять можна поспілкуватися з дітьми з паралельних класів, знайти друзів серед старших чи молодших, проявити себе та знайти нові хобі. Словом, коло спілкування дитини таким чином розширюється, що сприятливо впливає на її психічний та соціальний розвиток як особистості. Батькам не варто економити на цьому, а школам – постійно шукати можливості для збільшення кількості таких позаурочних активностей.
    Якщо ж ситуація вже трапилася, дитина має розуміти, що вона не сама, й знати, до кого звернутися. З цією метою треба проводити профілактичні заходи з протидії булінгу, і робити це систематично, хоча б раз в 1,5 місяці. Заняття, присвячені вирішенню конфліктів мирним шляхом, темі ненасильницької комунікації один з одним дуже допомагають дитині вирішити певні трабли самостійно і відкривають дорослих як ресурс допомоги.
  • Цікавим є європейський досвід з впровадження так званих людей-медіаторів, а саме медіаторів-однолітків, які допомагають дітям вирішувати конфлікти мирним шляхом, чути, висловлювати свою думку та потреби і таким чином знаходити виходи з конфліктних ситуацій. Ця практика дуже поширена в Європі і багато українських шкіл успішно її переймають. Звісно, це додаткове навантаження на психолога, але на сьогодні існує багато грантових програм, котрі дозволяють покрити фінансовий бік питання – варто лише подати грантову заявку. Питання лише в тому, наскільки сильно школа хоче боротися з цими соціальними проблемами в дитячо-підлітковому середовищі.
  • З діяльністю школи розібралися. Що ж робити батькам? В першу чергу, їм варто ставати на бік дитини незалежно від того, чи вона булер, чи постраждалий від булінгу. Якщо ваша дитина звертається до вас із проблемою булінгу, то ви маєте підтримати її, а не просити перетерпіти чи промовчати. Ігнорування може призвести до страшних наслідків. Сприймайте дитину серйозно й захищайте її. Не треба ламати двері школи й влаштовувати розбір польотів, але звернутися до класного керівника й спробувати з’ясувати й викорінити ситуацію – це ваш обов’язок як батьків. Ви маєте робити все для того, щоб ваша дитина почувалася в безпеці.
  • Крім того, варто усвідомлювати, що за булінг можна понести адміністративну відповідальність. Не бійтеся, заявляйте в поліцію – булера або його батьків буде притягнуто до відповідальності. Захищати свою дитину всіма законними методами – це абсолютно нормально, але не треба відповідати насильством на насильство.
  • А як поводитися батькам, котрі помічають у дитини ознаки депресії чи схильності до суїциду?
  • Я часто зіштовхуюся з думкою, що «напридумували депресій, аби не жити спокійно». Звісно, є випадки, коли підлітки можуть сплутати поганий настрій з депресією. Та якщо ви помічаєте, що у дитини апатія, її нічого не радує, вона силує себе виконувати буденні справи (поїсти, почистити зуби тощо), скоріше за все, це може бути першим дзвіночком депресивного стану. Якщо це продовжується більше двох тижнів – поговоріть з дитиною. З’ясуйте, що її турбує. Підлітки часто самі ініціюють подібні розмови. Наважитися зробити перший крок для них теж надзвичайно складно. Якщо ж ви переведете це в площину «не надумуй, які там в тебе можуть бути проблеми», підліток просто закриється. Підлітковий вік складний, адже ти в принципі не розумієш, що з тобою відбувається, гормони бушують – хочеться то сміятися, то плакати. І це нормально. Головне, щоб у цей час підліток не залишився сам. Тому важливо говорити з дитиною, йти їй назустріч і цікавитися її життям, говорити про те, як ви любите її. Не чекайте особливого приводу, зробіть це просто зараз. Банальні слова любові й підтримки справді здатні творити дива. І завжди пам’ятайте: дитину треба любити за те, що вона просто є. Не за успішність в навчанні чи спорті, працелюбність чи успішне виправдання нею ще якихось ваших очікувань. Адже любов не потрібно заслуговувати чи доводити.
    Спілкувалася Юлія Звєрькова

Залишити відповідь

Top